27.03.2021

Ма́рфа Ксе­но­фо́нтівна Ти́мчен­ко (25 бе­рез­ня 1922, с.Пет­риківка, Дніпро­пет­ровсь­ка об­ласть — 26 бе­рез­ня 2009, м.Київ) - ху­дож­ни­ця, май­стри­ня пет­риківсь­ко­го роз­пи­су і на­род­но­го де­ко­ра­тив­но­го жи­во­пи­су. На­род­ний ху­дож­ник України (1977), ла­у­ре­ат­ка Шев­ченківсь­кої премії (2000), пер­ша ла­у­ре­ат­ка премії імені Ка­те­ри­ни Біло­кур (1990), за­слу­же­ний май­стер на­род­ної твор­чості України, член­ки­ня Національ­ної спілки ху­дож­ників України (1951) і Національ­ної спілки архітек­торів України (1947). Ма­ти Олек­сандра Ме­дя­ник, бу­ла відо­мою на селі ви­ши­валь­ни­цею. Нав­ча­ла­ся Мар­фа Тим­чен­ко в по­чат­ковій сільській школі. 1936 ро­ку Мар­фа — уче­ни­ця Пет­риківсь­кої шко­ли майстрів де­ко­ра­тив­но­го ма­лю­ван­ня, де нав­ча­ла­ся в Те­тя­ни Па­ти. А 1938 Мар­фу на­прав­ля­ють на нав­чан­ня до Києва у шко­лу майстрів на­род­ної твор­чості, що зго­дом, 1940, бу­ла ре­ор­ганізо­ва­на в Київсь­ке ху­дож­ньо-про­ми­сло­ве учи­ли­ще. Війна пе­ре­рва­ла нав­чан­ня. До 1945 Мар­фа біду­ва­ла із сім’єю в Пет­риківці, а тоді одер­жа­ла ви­клик із учи­ли­ща з про­по­зицією про­до­в­жи­ти нав­чан­ня та поїха­ла до Києва. З 1954 ро­ку постійно, про­тя­гом 23-х років, пра­ц­ю­ва­ла на Київсь­ко­му екс­пе­ри­мен­таль­но­му ке­раміко-ху­дож­ньо­му за­воді (ко­лишній Київсь­кий фар­фо­ро­вий за­вод) ра­зом із пет­риківчан­ка­ми Вірою й Га­ли­ною Пав­лен­ко. У 1980-х Мар­фа Тим­чен­ко — дав­но вже зрілий і визна­ний май­стер, виріши­ла про­до­в­жи­ти своє про­фесійне нав­чан­ня. По закінченні Мос­ковсь­ко­го за­оч­но­го на­род­но­го універ­си­те­ту об­ра­зотвор­чо­го ми­стецтва от­ри­ма­ла чер­во­ний ди­плом. З по­чат­ку 1970-х років Мар­фа Тим­чен­ко по­ча­ла ма­лю­ва­ти сю­жетні кар­ти­ни-пей­зажі у цілком оригіналь­но­му стилі, зас­но­ва­но­му на прин­ци­пах пет­риківсь­ко­го роз­пи­су. Усе по­даль­ше жит­тя, до 2009 ро­ку включ­но, Мар­фа Тим­чен­ко про­до­в­жу­ва­ла ви­ко­ну­ва­ти такі кар­ти­ни, роз­ви­ва­ю­чи та урізно­манітню­ю­чи свій оригіналь­ний стиль жи­во­пи­су. У тим­ченківсь­ких кар­ти­нах ми все пізнаємо, але вод­но­час знай­о­ми­мо­ся з іншим світом — міфічним і магічним, де мист­ки­ня ми­мо­волі й вод­но­час сміли­во по­ру­шує ви­димі межі ми­стецтва і дійс­ності.