Хор­ти­ця пам'ятає мо­ло­до­го Та­ра­са Шев­чен­ка 

«На Хор­тиці у ма­тері бу­ду доб­ре жи­ти»

Та­рас Шев­чен­ко 

В 1843 році 29-ти річний мо­ло­дий ху­дож­ник, Та­рас Шев­чен­ко, вирішив знай­ти коріння сво­го ко­за­ць­ко­го ро­ду і пішки прой­шов по місцях усіх Січей. Мо­ло­до­го Та­ра­са ціка­вив рай­он дніпро­вих по­рогів, по­се­лен­ня лоц­манів і по­томків за­по­розь­ких ко­заків, острів Хор­ти­ця, і Ве­ли­кий луг За­по­розь­кий, бо “Там за по­ро­га­ми сте­пом - до­ро­гам й досі гу­ляє ду­ша ко­за­ка”. 
―Був я уторік на Україні — був у Ме­жи­горсь­ко­го Спа­са. Був і на Хор­тиці, і скрізь був пи­сав він 26 ли­сто­па­да 1844 ро­ку в листі до сво­го дру­га Яко­ва Ку­ха­рен­ка, відо­мо­го пись­мен­ни­ка-ет­но­гра­фа і на­каз­но­го ота­ма­на Чор­но­морсь­ко­го ко­за­чо­го війсь­ка, (Зібран­ня творів, «Дніпро», 1971 р. т. 5 стор. 240)/. При дослідженні шля­ху Та­ра­са до ост­ро­ва Хор­тиці в різних дже­ре­лах знай­дені спо­га­ди і при­пу­щен­ня, які до­пов­ню­ють чи нав­па­ки су­пере­чать один од­но­му. 
На­при­клад: ―На дніпровські по­ро­ги Шев­чен­ко відпра­ви­вся з Пол­тав­щи­ни, йо­го по­ло­ни­ли кра­сою чу­дові краєви­ди в по ни­зов’ї річки Орелі. І поміж чис­лен­них скіфсь­ких та по­ло­ве­ць­ких мо­гил, на вер­ши­нах яких кра­су­ва­лись кам'яні ба­би, роз­ки­ну­ли­ся неве­ликі ста­ро­винні се­ла, за­квітчані са­доч­ка­ми. Та се­ла ще зберіга­ли помітні сліди зем­ля­них укріплень XVIII століття. Десь у рай­оні Ста­ро­го Ор­ли­ка, розта­шо­ва­но­го по­бли­зу злит­тя Орелі з Дніпром, Шев­чен­ко пе­реїхав на пра­вий бе­рег Дніпра. Уз­до­вж бе­ре­га в'юни­лася до­ро­га. Про цю місцевість по­ет зга­дує у повісті: «Най­мич­ка»: «...І не по­што­вим шля­хом пря­му­ва­ли чу­ма­ки через Орель на Старі Сан­жа­ри». Дістав­шись пра­во­го бе­ре­га Дніпра, по­ет про­до­в­жує свою по­до­рож через Верх­ньодніпровськ — по­што­ву станцію Ро­ман­ко­ве— Кар­на­ухівку. Зго­дом при­був до Ка­те­ри­но­сла­ва. Ка­те­ри­но­сла­ва шев­ченківсь­ка по­до­рож про­ляг­ла далі на південь. По­до­ро­жу­вав Шев­чен­ко по Ка­те­ри­но­слав­щині на по­што­вих. Шлях вів через Старі Ко­да­ки, хутір Во­лось­кий, по­што­ву станцію Кон­це­ро­поль, ко­лонію Ей­н­ла­ге. А зго­дом при­був на острів Хор­ти­цю. /із ре­фе­ра­ту Та­рас Шев­чен­ко на Ніко­поль­щині, http://netgen.com.ua/referats/read.php?id=74500 
«Манд­ру­ю­чи по Ка­те­ри­но­слав­щині, Та­рас Шев­чен­ко зу­пи­ни­вся на де­я­кий час в селі Ор­ли­ку, де ріка Орель впа­дає у Дніпро. Тут він зма­лю­вав три ма­люн­ки: «На Орелі»(се­ло), «Хутір на Україні» та «Краєвид з кам’яни­ми ба­ба­ми». «Звідси Шев­чен­ко, пев­но, їхав через Ка­те­ри­но­слав поч­то­вим трак­том на острів Хор­ти­цю». 
Кам'яні ба­би, зма­льо­вані Шев­чен­ком, збе­рег­ли­ся в Дніпро­пет­ровсь­ко­му істо­рич­но­му му­зеї імені Д.Євар­ни­ць­ко­го, а ма­люн­ки Шев­чен­ка - в Київсь­ко­му му­зеї Шев­чен­ка./кн Шев­ченківсь­ка вікто­ри­на с 96 по­си­лан­ня на ТШ,ПЭТ,VII,ч.1 стор.45-46/ 
Є за­пис сторічно­го діда Вла­са Сер­би­чен­ка, який у 1911році роз­повів більш до­кладніше про події дав­ньо­го 1843ро­ку, пов’язані з пое­том: «Жар­ко­го лип­не­во­го дня йшов мо­ло­дий ри­бал­ка, йшов з се­ла Вовнижі в се­ло Ми­кольсь­ке. Біля Нена­си­те­ць­ко­го по­ро­га йо­го на­здо­гнав якийсь чо­ловік, неви­со­кий на зріст, з тор­бою через пле­че, з неве­ли­кою но­шею в руці. Це був Шев­чен­ко, стом­ле­ний да­ле­кою до­ро­гою. Роз­го­во­ри­ли­ся. Я дізнав­ся, що по­ет ішов до Діда — так на­зи­вав­ся поріг Нена­си­те­ць. Своєю стихійною роз­бур­ханістю за­ча­ру­ва­ли по­е­та дніпровські по­ро­ги. Найбільш небез­печ­ним вва­жав­ся Нена­си­те­ць­кий поріг, або, як йо­го на­зи­ва­ли, Дід-поріг. Він скла­дав­ся з се­ми брил та два­надця­ти гряд. Во­да біля пра­во­го бе­ре­га з гур­ко­том па­да­ла з ви­со­ти чо­ти­ри з по­ло­ви­ною мет­ри, кипіла та ви­ру­ва­ла, як у ве­ле­тенсь­ко­му ка­зані. Це місце на­зи­ва­ли пе­к­лом.…Дніпровські по­ро­ги бен­те­жи­ли Шев­чен­ко­ву уя­ву, ко­т­рий при­свя­тив їм нема­ло по­е­тич­них рядків, віддзер­ка­лив­ши мо­гуть цьо­го при­род­но­го яви­ща. Зга­дай­мо хо­ча б такі ряд­ки з доб­ре відо­мих творів по­е­та. ―…Тільки і оста­лись, що по­ро­ги се­ред сте­пу. Ре­вуть-за­ви­ва­ють. (―Гай­да­ма­ки) 
Ниж­че Дід-по­ро­га, зна­хо­ди­ла­ся Во­ро­но­ва За­бо­ра, далі по­ро­ги Вовнизь­кий, Бу­ди­ло і Та­вол­жансь­кий. Згідно інфор­мації з що­ден­ни­ка Еріха Ля­со­ти, який по­до­ро­жу­вав по рус­лу Дніпра через по­ро­ги 7 черв­ня 1594р. са­ме «Тут те­пер зна­хо­дить­ся най­кра­ща за­галь­на та­тарсь­ка пе­ре­пра­ва, яка про­стя­гається аж за Та­вол­жа­ний (Tawal Zani), то­му що Дніпро тут те­че тільки од­ним рус­лом і не особ­ли­во ши­ро­кий. ( Що­ден­ник Еріха Ля­со­ти із Стебле­ва // За­по­розь­ка ста­ро­ви­на. - Київ-За­поріжжя: НДІ ко­зацтва За­порізь­ке відділен­ня, 2003. - С. 222-277, http://www.svit.in.ua/kny/bookla.htm ). 
Дмит­ро Явор­ни­ць­кий в книзі «Дніпрові по­ро­ги», пе­ре­ви­дан­ня 2002р, www.gorod.dp.ua, го­во­рить про по­што­вий шлях від Ка­те­ри­но­сла­ву /тоб­то По­ло­виці/ на лівий бе­рег Дніпра через пе­ревіз знач­но ви­ще Кічкась­ко­го пе­ре­во­зу, а са­ме біля ост­ро­ву Та­вол­жансь­кий. «…За ча­си за­по­рожців тут, де те­пер се­ло Фе­дорівка-Язи­ко­ва, був відо­мий пе­ревіз, який звав­ся Та­вол­жансь­кий. Тут ще за­по­рожці та гай­да­ма­ки пе­ре­п­ли­ва­ли кінь­ми на Та­вол­жансь­кий. ...В то­му місці, хо­ча течія во­ди й би­ст­ра, та бе­ре­ги пра­вий (ост­ро­ва Та­вол­жа­но­го) і лівий, ви­ще ост­ро­ва Пе­ру­на, при­ступніші і ши­ри­на ріки не більша як 200 саж.». «Та­та­ри ма­ли нема­ло пе­ре­возів на Дніпрі, най­давніші з них бу­ли: пер­ший між по­ро­га­ми Бу­ди­ло і Зай­вий, дру­гий —тро­хи ви­ще ост­ро­ва Хор­тиці, в уро­чи­ще Кічкас. Пер­ше місце по­до­ба­ло­ся та­та­рам тим, що там Дніпро роз­ме­жо­ву­вав ост­ро­ва Та­вол­жансь­кий і Пе­рун на три про­ли­ви і са­ме там най­лег­ше бу­ло пе­ре­п­ли­сти з кінь­ми по черзі, відпо­чи­ва­ю­чи на ост­ро­вах; під Кічка­сом Дніпро був при­тис­ну­тий ске­ля­ми і мав ли­ше 80 са­жень вширш». http://krasnodarstroyportal.ru/najti-i-dobyt-zdes-kazakov/ 
―З пра­во­го бо­ку тяг­нув­ся ве­ли­кий Чу­ма­ць­кий шлях, од По­ло­виці, тоб­то од міста Ка­те­ри­но­сла­ву, на степ па­на За­ха­ри­на, по­вер­тав­ся на Язи­ко­ву ко­ло Шма­ля­ної мо­ги­ли, як по­ми­ну­ти Ря­бу мо­гил­ку, де Підго­ро­дянсь­ка по­шта. … ―З ліво­го бо­ку до Дніпра сю­ди ж та­ки йшов ве­ли­кий Чу­ма­ць­кий шлях од Са­ма­ри через Сви­стунівсь­кий шлях і тут роз­хо­ди­вся на Олек­сандрівськ.‖ www.gorod.dp.ua Досліджен­ня за­писів Явор­ни­ць­ко­го на­во­дить на дум­ку про пе­ре­пра­ву Та­ра­са Шев­чен­ко са­ме біля ост­ро­ва Та­вол­жансь­ко­го, а не Кічка­су. 
Хо­ча по сло­вам ви­ще зга­да­но­го діда Вла­са Сер­би­чен­ка: « У селі Ми­кольсь­ко­му Шев­чен­ко но­чу­вав. Уве­чері на про­хан­ня се­лян, котрі зібра­ли­ся, він чи­тав свою «Ка­те­ри­ну» та інші тво­ри. На­ступ­но­го дня гос­по­дар ха­ти, де по­ет но­чу­вав, відвів йо­го-до Кічка­су. Тут Та­рас Гри­го­ро­вич пе­ре­пра­ви­вся через Дніпро на Воз­не­сен­ку, звідти дістав­ся на острів Хор­ти­цю» («Ве­ли­кий Коб­зар на За­поріжжі». «За­порізь­ка прав­да», 10 січня 1964 ро­ку. Ав­тор – Е.Ма­ка­ров, уче­ний сек­ре­тар За­порізь­ко­го відділу гео­графічно­го то­ва­ри­ства при Ака­демії на­ук України).. Цю версію про­до­в­жив краєзна­ве­ць Юрій Вілінов «Шев­чен­ко но­чу­вав у селі Ав­гу­стинівка, чи­тав «Ка­те­ри­ну» се­ля­нам, які зібра­ли­ся на го­сти­ни у ха­тині Сер­би­ненків (за іншою версією — Сер­би­но­вих). На­ступ­но­го ран­ку він пішов далі і над­вечір, здо­лав­ши Кічкась­ку пе­ре­пра­ву, зу­пи­ни­вся біля вітряків на око­лиці се­ла Воз­не­сенівка. 
Але з кар­ти вид­но, що на пра­во­му бе­резі до Кічкась­кої пе­ре­пра­ви вже не бу­ло ко­за­ць­ких по­се­лень, то кра­ще бу­ло пе­ре­пра­ви­ти­ся у о. Та­вол­жансь­кий і, проїхав­ши по­што­вим Олек­сандрівсь­ким трак­том (або прой­шов­ши пішки вздо­вж ліво­бе­ре­ж­жя), діста­ти­ся до ко­за­ць­ко­го по­се­лен­ня Воз­не­сен­ки. 
«Се­ло Воз­не­сен­ка розта­шу­ва­ло­ся вздо­вж ліво­бе­ре­ж­жя Дніпра на­про­ти ост­ро­ва Хор­ти­ця від уро­чи­ща Са­гай­дач­но­го до річки Су­ха Мос­ков­ка. Зга­ду­ва­на річка Су­ха Мос­ков­ка протікає гли­бо­кою бал­кою з та­кою са­мою на­звою. Її річи­ще відносно пря­ме (немає про­токів та озер) і впа­дає у Дніпро, утво­рю­ю­чи ши­ро­ке гир­ло. Ра­зом з тим Су­ха Мос­ков­ка менш по­в­но­вод­на за Мок­ру, то­му і от­ри­ма­ла на­зву ―су­ха. Біля ву­лиці Со­няч­ної до Су­хої Мос­ков­ки впа­дає більш по­в­но­вод­на річка Ка­пу­стян­ка. Що те­че в па­ра­лель­но­му їй півден­но-східно­му на­прям­ку. 
Річка Су­ха Мос­ков­ка і бу­ла північно-західною ме­жею Олек­сандрівсь­ка та півден­но-східною - се­ла Воз­не­сен­ка. /Історія се­ла Воз­не­сенівка та при­лег­лої місце­вості опи­са­на в книзі А.Во­ло­вої “Алек­сан­дровск-За­по­ро­жье”/. Сю­ди по­се­ли­ла­ся після руй­ну­ван­ня Січі в 1775 році знач­на кількість ко­заків, які жи­ли в Ве­ли­ко­му Лузі і Кру­то­му Яру. Во­ни іме­ну­ва­ли­ся ма­ло­росіяна­ми і жи­ли в місті та йо­го пе­редмістях, то в сло­боді Неш­кребівка (Олек­сандрівсь­ка сло­бод­ка, Воз­не­сен­ка), то на ост­рові Хор­тиці, то в уро­чищі Са­гай­дач­но­му. 
Тут по бал­ках, що по­ви­хо­ди­ли в [річку] Мос­ков­ку жи­ли за­по­рожці ху­то­ра­ми; по їх про­зви­щам бал­ки на­звані, на­при­клад бал­ка Ка­пу­стян­ка від ко­за­ка Ка­пу­стян, який тут жив. За­по­рожці, що тут про­жи­ва­ли і По­кро­ву строїли (тоб­то церк­ву в 1774р). Воз­не­сенівка - ве­ли­ка сло­бо­да, а по­пер­вах там по­се­ли­вся ко­зак Неш­кре­ба і во­на зва­ла­ся Неш­кребівка. 
Як не бу­ло ще тут кре­пості (до 1770р), то в плав­нях і крізь по­над Мос­ков­кою був та­кий ліс, ло­за та оче­рет, що й звір не пролізе…За пе­ре­ка­за­ми, які зібрав відо­мий істо­рик Яків Пав­ло­вич Но­ви­ць­кий (1847-1925р) до будівництва Олек­сандрівсь­кої фор­теці та за­сну­ван­ня вздо­вж річок Су­ха та Мок­ра Мос­ков­ка стіною тяг­ну­ли­ся ду­бові ліси, які при ви­ході у до­ли­ну Дніпра зли­ва­ли­ся з безкінеч­ним лісом Ве­ли­ко­го Лу­гу. Але з по­чат­ком будівництва у 1770 році фор­теці по­ча­ла­ся ма­со­ва ви­руб­ка дубів. Як зга­ду­вав 87-річний ста­ре­ць Ва­силь Іва­но­вич Нагірний (Мос­ка­лен­ко): ―Мо­лоді і старі, в об­хват двох лю­дей, ду­би ру­ба­ли без­по­щад­но, ру­ба­ли на дро­ва, ру­ба­ли на будівлі, і до вес­ни 1771 ро­ку вздо­вж бе­регів обох Мос­ко­вок лисіли одні пні. З то­го ча­су бе­ре­га на ріках Мос­ко­вок за­ли­ши­ли­ся го­ли­ми і вже не бу­де тут лісу, по­ки світить сон­це. 

Сімейні пе­ре­ка­зи Бу­латів про пе­ре­бу­ван­ня Т. Шев­чен­ка в селі Воз­не­сен­ка та на ост­рові Хор­тиці 1843 ро­ку. 

Згідно спо­гадів пра­вну­ка Про­ко­па Бу­ла­та дев’яно­сторічно­го Дмит­ра Ни­ко­но­ви­ча Бу­ла­та, Шев­чен­ко із Кічкась­кої пе­ре­пра­ви не пішов до сільсь­кої упра­ви, як то­го ви­ма­га­ли існу­ючі тоді при­пи­си для по­до­рожніх, а зу­пи­ни­вся на кілька днів в са­дибі Про­ко­па Бу­ла­та на йо­го за­про­шен­ня, щоб по­слу­хати роз­повіді про ча­си ми­нулі і по­бу­ва­ти на ост­рові Хор­ти­ця. Онук Про­ко­па і дядь­ко Дмит­ра Ни­ко­но­ви­ча Мак­сим Андрійо­вич Бу­лат в 1958 році роз­повідав, що завітав­ши до Бу­латів, Та­рас то­го ж та­ки дня, під вечір, пішов ту­ди, де нині па­лац спор­ту ―Юність‖ і пе­ре­ти­на­ють­ся ву­лиці Пе­ре­моги і Лер­мон­то­ва. Там, тоді, за ме­жею Бу­ла­товсь­ко­го го­ро­ду, про­сти­ра­ла­ся чу­до­ва га­ля­ви­на, на якій сто­я­ли вітря­ки. Біля них зав­ше бу­ло люд­но. Зустрівшись із се­ля­на­ми Та­рас слу­хав їх роз­повіді про зруй­ну­ван­ня За­по­розь­кої Січі, ни­щен­ня і пе­ресліду­ван­ня ко­зацтва… Мо­ло­дий Шев­чен­ко за­пев­няв усіх, хто йо­го слу­хав, що все од­но неда­ле­кий час, ко­ли на­стане кінець їхній владі і привіле­ям, а та­кож пе­ре­ко­ну­вав люд, що зем­лю у панів од­бе­руть і пе­ре­да­дуть тим, хто у поті чо­ла ро­бить на ній. Та­ка бунтівли­ва про­мо­ва 29-річно­го Коб­за­ря, при­род­но, три­ма­ла­ся у ве­ликій тайні, а то­му тільки пе­ред смер­тю Ро­ман Бу­лат роз­ка­зав про неї своїм си­нам та небо­жам. 
Ко­ли Яків Но­ви­ць­кий за­пи­су­вав ле­ген­ди про ко­за­цькі скар­би в уро­чищі Са­гай­дачне, він ви­ко­ри­сту­вав роз­повіді Ро­ма­на Бу­ла­та. Йо­го онук Дмит­ро Бу­лат, член Гео­графічно­го то­ва­ри­ства АН України, років 20 то­му по­ка­зу­вав жур­налістам місце, де сто­я­ла ха­ти­на йо­го діда, а та­кож зна­ме­ни­ту гру­шу під якою но­чу­вав Шев­чен­ко у Бу­латів у пле­теній бесідці. ―А чо­му не в хаті?‖, - спи­таєте ви. «Незчис­ленні зіронь­ки не пус­ка­ють мене в ха­ту», відповів би Та­рас Шев­чен­ко, хо­дя­чи по подвір’ю у розкішні тем­но-сині, ок­са­ми­тові українські ночі, іноді до вранішньої зорі. 
Із пе­ре­казів, ка­зав Дмит­ро Ни­ко­но­вич, вид­но, що Та­рас із відо­мих при­чин утаємни­чу­вав і свою осо­бу, і свої го­сти­ни. Ба­бу­ся Дмит­ра Ни­ко­но­ви­ча роз­повіда­ла йо­му, що то був мо­ло­дий, при­ва­б­ли­вий со­бою і при­яз­ний чо­ловік, ро­зум­ний і гра­мот­ний, ко­т­рий ча­сто ма­лю­вав і щось пи­сав. Ли­ше Ро­ма­нові Про­ко­по­ви­чу він зізнав­ся, хто є на­справді. 
Ро­ди­на Бу­латів увійш­ла в історію України за­в­дя­ки об­ста­ви­нам пе­ре­бу­ван­ня Та­ра­са Шев­чен­ка на Хор­тиці. Син гос­по­да­ря, Ро­ман Бу­лат / до речі ли­ше на два ро­ки мо­лод­ший од сво­го но­во­го при­я­те­ля/, кілька днів по­спіль пе­ре­во­зив го­стя на острів і з ча­сом роз­повідав, де са­ме про­ляг­ла ос­нов­на «Та­ра­со­ва стеж­ка». 
Орієнтов­но це бу­ло в серпні 1843 ро­ку. За твер­джен­ням за­порізь­ких дослідників Ми­ко­ли Кіцен­ка і Ар­ноль­да Со­кульсь­ко­го, но­га Коб­за­ря сту­пи­ла на Хор­ти­цю 4 (19) серп­ня. Од­нак це ли­ше при­пу­щен­ня. Адже з по­коління в по­коління за­поріжці пе­ре­да­ва­ли спо­га­ди ли­ше 
про те, у яко­му са­ме місці зійшов на острів по­ет. Згідно спо­гадів, він ви­са­ди­вся на­про­ти по­се­лен­ня ме­нонітів на місці яко­го нині ро­з­рос­ло­ся На­у­ко­ве містеч­ко. Обійшов Та­рас острів пішки. На Верхній го­лові ост­ро­ва є Та­ра­со­ва ске­ля. По­бу­вав­ши на ост­рові Хор­ти­ця, по­ет ймовірно відчув йо­го чарівну при­род­ну си­лу і за­став ду­бові гаї та ще ба­чив ти­ся­чолітні хор­ти­цькі ду­би. Через 32 ро­ки мож­ли­во во­ни на­дих­ну­ли Та­ра­са ство­ри­ти ма­лю­нок, в яко­му за­стиг­ла мо­гут­ня си­ла ду­ху і життєдайність ве­лет­ня-ду­ба, гос­по­да­ря За­по­ро­ж­жя. В пам’ять про ньо­го в 1957році був ви­са­д­же­ний ду­бо­вий гай, а в 2007 році від му­зею За­по­розь­ко­го ко­зацтва до скелі Та­ра­са про­кла­де­на ек­с­курсійна стеж­ка з пам'ят­ни­ми гранітни­ми бри­ла­ми, на яких ви­кар­бу­вані усі строч­ки з йо­го творів, в яких є згад­ка про Хор­ти­цю, Ве­ли­кий Луг, Дніпро і ко­заків за­по­розь­ких. 
У Дмит­ра Ни­ко­но­ви­ча Бу­ла­та зберіга­ло­ся по­груд­дя Шев­чен­ка від ху­дож­ни­ка, 
який та­кож жив в їхній хаті. Хотіли йо­го по­ста­ви­ти там, де но­чу­вав Та­рас Гри­го­ро­вич, у кінці го­ро­ду‖. Слід ка­за­ти, що з цьо­го при­во­ду зби­ра­ла­ся місце­ва ор­ганізація Гео­графічно­го то­ва­ри­ства, до якої вхо­див і Д.Н.Бу­лат. І во­на виріши­ла: ко­ли на Хор­тиці з'явить­ся ма­кет Січі, то по­груд­дя вста­нов­лять біля ньо­го. Вже і Дмит­ра Ни­ка­но­ро­ви­ча не ста­ло і Січ збу­ду­ва­ли і ду­бо­вий гай на ост­рові виріс але… 
В 2008році для учнівсь­кої мо­лоді бу­ла ро­з­роб­ле­на і про­ве­де­на ек­с­курсія «Та­рас на ост­рові Ве­ли­ка Хор­ти­ця». Марш­рут про­кла­де­ний від пар­ку ім. Т.Г.Шев­чен­ка до ко­за­ць­кої пе­ре­пра­ви далі сте­жи­ною вздо­вж Кам’яно­го бе­ре­га до скель­но­го ма­си­ву Верх­ня го­ло­ва і закінчується у скелі Та­ра­са. Прак­тичні за­нят­тя в при­род­них умо­вах підви­щу­ють мо­ти­вацію вив­чен­ня літе­ра­тур­ної спад­щи­ни по­е­та, ув’яза­ної з пе­ре­бу­ван­ням йо­го в на­шо­му краю і спри­я­ють світо­гля­ду мо­лоді і відчут­тю епо­хи, в якій жив і тво­рив коб­зар України. 

Та­рас Шев­чен­ко в місті Олек­сандрівсь­ку 

Го­стю­вав Шев­чен­ко не тільки у Бу­латів; пев­ний час прий­ма­ла йо­го у 1843 році і сім'я Яценків на те­перішній ву­лиці Гряз­но­ва. У су­про­воді Ро­ма­на Бу­ла­та Коб­зар відвідав яр­ма­рок в Олек­сандрівсь­ку. Ця об­ста­ви­на спо­ну­ка­ла місь­ку ду­му до вель­ми про­гре­сив­но­го, з огля­ду на час і по­стать Шев­чен­ка, рішен­ня: Яр­мар­ко­ву пло­щу 17 трав­ня 1905 ро­ку бу­ло пе­рей­ме­но­ва­но на Шев­ченківсь­ку! З Олек­сандрівсь­ка Та­рас він по­дав­ся на місця ко­за­ць­ких воль­но­стей в на­прям­ку Ніко­по­ля, Ка­пулівки. По­кровсь­ко­го. А 18 серп­ня Шев­чен­ко був уже вдо­ма – в рідній Ки­рилівці… 
В су­час­но­му місті За­поріжжі від на­зви площі пішла і наз­ва робітни­чо­го се­ли­ща “Май­дан Та­ра­са Шев­чен­ка”. Спо­чат­ку яр­ма­рок, потім пло­ща, по­се­лен­ня, а те­пер рай­он міста За­поріжжя но­сить ім'я Та­ра­са Шев­чен­ка. У жо­втні 1989 р біля Шев­ченківсь­кої рай­он­ної ра­ди вста­нов­ле­но пам'ят­ник - по­груд­дя Ве­ли­ко­го Коб­за­ря на честь 175 річчя йо­го на­род­жен­ня. В Старій ча­стині міста в сту­дентсь­ко­му містеч­ку нав­про­ти 3-го кор­пу­су ЗНУ є скве­рик, в яко­му теж стоїть пам'ят­ник-по­груд­дя Та­ра­су Шев­чен­ко. А от з роз­бу­до­вою соцміста від ко­за­ць­ко­го по­се­лен­ня Воз­не­сен­ка нічо­го не за­ли­ши­ло­ся. На місці, де сто­я­ла ха­та то­го Бу­ла­та, який за­про­сив Та­ра­са до се­бе і дав при­ту­лок на схилі Дніпра, про­ти Хор­тиці, оспіва­ної Коб­за­рем, за­ли­ши­вся пу­стир. І от, 10-е жо­втня 2001 ро­ку, в день Свя­тої По­кро­ви мною бу­ло підго­тов­ле­но звер­нен­ня до меш­канців рай­о­ну і міста з про­по­зицією ство­ри­ти в рай­оні бал­ки Воз­не­сенівка ланд­шафт­ний парк і відтво­ри­ти са­ди­бу Бу­латів. Ця да­та і є по­чат­ком роз­бу­до­ви пар­ку «Воз­не­сенівсь­ко­го». При за­лу­ченні пред­став­ників кількох гро­мадсь­ких ор­ганізацій бу­ла ро­з­роб­ле­на Кон­цепція пар­ко­во­го ком­плек­су “Воз­несіння”, яка ляг­ла в ос­но­ву місь­ко­го про­ек­ту пар­ко­вої ре­кре­аційної те­ри­торії і част­ко­во ре­алізо­ва­на місь­кою адміністрацією до 2006 ро­ку. Те­пер згідно Кон­цепції тре­ба ре­алізу­ва­ти дру­гий етап пар­ко­во­го ком­плек­су, а са­ме ство­ри­ти ет­но­графічний ком­плекс під відкри­тим небом «Са­ди­ба Воз­не­сенівсь­ка» в пам’ять пе­ре­бу­ван­ня Та­ра­са Шев­чен­ка на ко­за­ць­ко­му по­се­ленні Воз­не­сен­ка нав­про­ти са­краль­но­го ост­ро­ва Хор­ти­ця. 
Отож, віднов­лен­ня при­род­них ланд­шафтів, вздо­вж бе­ре­го­вих схилів Дніпра в рай­оні об­лас­но­го міста, і в пер­шу чер­гу нав­ко­ло за­повідно­го ост­ро­ва Хор­ти­ця, є за­в­дан­ням сьо­годнішньо­го по­коління меш­канців міста За­поріжжя. 
І го­лов­на вод­на ар­терія України за­слу­го­вує на збе­ре­жен­ня в чи­стоті бе­регів вздо­вж її рус­ла для здо­ров’я су­час­но­го і май­бутніх по­колінь. Тоді , сло­ва­ми по­е­та-про­ро­ка 19 століття Та­ра­са Гри­го­ро­ви­ча Шев­чен­ко 

«І ожи­ве добра сла­ва, Сла­ва України. 
І світ  яс­ний, невечірній ти­хо засіяє… 
Обійміться ж, бра­ти мої, мо­лю вас, бла­гаю! 
("І мерт­вим, і жи­вим, і на­род­же­ним..."Т.Г.Шев­чен­ко) 

З відкри­тих дже­рел