За­порізь­кий об­лас­ний ху­дожній му­зей ра­дий пред­ста­ви­ти  ще один твір із своєї ко­лекції: «Збір на церк­ву», ви­ко­на­ний у 1863 році ху­дож­ни­ком Ко­стян­ти­ном Тру­товсь­ким (1826–1893).
Ко­стян­тин Олек­сан­дро­вич Тру­товсь­кий–українсь­кий ху­дож­ник-жи­во­пи­се­ць і графік. На­ро­ди­вся в ста­ро­вин­но­му сло­бо­жансь­ко­му містеч­ку Курсь­ку, ди­тин­ство ми­ну­ло у маєтку бать­ка у Харківській гу­бернії. У 1839-му році Ко­стян­тин Тру­товсь­кий всту­пає до Ми­ко­лаївсь­ко­го Інже­нер­но­го Учи­ли­ща у Пе­тер­бурзі, де то­ва­ри­шує з Фе­до­ром До­стоєвсь­ким, уч­нем то­го ж са­мо­го нав­чаль­но­го за­кла­ду. Са­ме До­стоєвсь­кий при­вер­тає ува­гу Ко­стян­ти­на Тру­товсь­ко­го до творів Ми­ко­ли Го­го­ля, і мо­ло­дий ху­дож­ник, вда­ле­чині від батьківщи­ни, відчу­ває се­бе українцем, Закінчив­ши в 1845 році курс цьо­го за­кла­ду і йо­го офіцерсь­ких класів, за­ли­ше­ний при ньо­му в якості ре­пе­ти­то­ра, став ре­тель­но відвіду­ва­ти кла­си Імпе­ра­торсь­кої Ака­демії ми­стецтв (1845–1849 рр.) Був уч­нем про­фе­со­ра Ф.Бра­уні. Зго­дом, відвідує ри­су­вальні кла­си А.Мок­ри­ць­ко­го у Москві. З 1860 р. – ака­демік. То­го ж ро­ку по­знай­о­мить­ся із Т.Шев­чен­ком (яко­му пізніше при­свя­тив кар­ти­ну «Коб­зар над Дніпром», 1975).
Тру­товсь­кий закінчує Ака­демію ми­стецтв та по­вер­тається до України, де жи­ве, як і у ди­тинстві, то у Харківській, то у Курській гу­берніях. Ме­тою своєї ху­дож­ньої твор­чості Тру­товсь­кий вва­жає зоб­ра­жен­ня зви­чай­но­го жит­тя українсь­ко­го се­лян­ства тодішньої Сло­бо­жан­щи­ни, жит­тя, що неми­ну­че зни­кає під вп­ли­вом ру­сифіка­торсь­кої політи­ки російсь­ко­го ца­ра­ту та зла­му ста­рих патріар­халь­них тра­дицій українсь­ко­го на­ро­ду. Тру­товсь­кий жа­дає збе­рег­ти хо­ча б на своїх по­лот­нах цей ве­лич­ний світ українсь­кої ду­хов­ності. То­му на йо­го кар­ти­нах так різко відчу­вається ти­хий сум за тією гар­монією, що має зник­ну­ти, і наліт за­тиш­но­го, сен­ти­мен­таль­но­го ро­ман­тиз­му.
Са­ме твор­ча діяльність Тру­товсь­ко­го впли­ну­ла на на­ступ­ну, чи­сель­ну ге­не­рацію українсь­ких ху­дож­ників: С.Ва­сильківсь­ко­го, І.Їжа­ке­ви­ча, М.Пи­мо­нен­ка. О.Сластіона та інших.
Кар­ти­на, що зберігається у За­порізь­ко­му об­лас­но­му ху­дож­ньо­му му­зеї зоб­ра­жує по­бу­то­ву сце­ну із жит­тя українсь­ко­го се­лян­ства. На роздоріжжі стоїть хрест з руш­ни­ком, ви­ши­тим чер­во­ним. Біля ньо­го, пря­му­ю­чи на ро­бо­ту, зу­пи­ни­лись по­мо­ли­тись жінки. За ни­ми ув’язав­ся куд­ла­тий пес. Ста­рий зби­рає гроші. На дру­го­му плані за пиш­ним ла­ном видніється се­ло і церк­ва, з іншо­го бо­ку на обрії – ледь помітний кур­ган. Дівчи­на у плахті-че­во­нятці на колінах, ма­буть мо­лить­ся про вда­ле заміжжя, жінка в очіпку із ди­ти­ною, ко­лис­кою за спи­ною та ста­рий із ро­зумінням див­лять­ся на неї.
При­до­рожні хре­сти в українській куль­турі зай­ма­ли особ­ли­ве місце. Ста­ви­ли­ся во­ни у чітко визна­че­них місцях: на своєму дворі чи полі, як оберіг, на Сла­ву Бо­жу, на око­ли­цях на­се­ле­но­го пунк­ту для за­хи­сту від хво­роб чи епідемій, при до­ро­гах, біля во­дой­мищ, роздоріжжях, на яки­хось са­краль­них чи істо­рич­них місцях, а та­кож на честь визнач­них подій се­ла.