Май­же всі об­ра­зи по­езій, дра­ма­тич­них і про­зо­вих творів Лесі Українки є її ос­ми­слен­ням місця жінки у суспільно­му житті та по­ряд з чо­ловіком. «У га­ли­чан мене вра­зи­ло якесь чудне, непро­сте відно­шен­ня до жінок, все во­ни див­лять­ся на нас зго­ри вниз, або зни­зу вго­ру, а щоб так про­сто нарівні – зро­ду!» - пи­са­ла во­на в од­но­му із листів до Оль­ги Ко­би­лянсь­кої.

Це «про­сто нарівні» і на­ма­га­ла­ся во­на до­ве­сти, ство­рю­ю­чи у по­е­мах, п’єсах і віршах свої ней­мовірні жіночі об­ра­зи.

На­че про­до­в­жу­ю­чи славні, по­тужні тра­диції українсь­ко­го жіно­чо­го пись­мен­ства, від го­лосів чис­лен­них невідо­мих по­е­тес фольк­лор­ної ліри­ки, що нес­ли крізь століття кра­су жіно­чих по­чуттів, до Марії Вілінсь­кої (Мар­ка Вовч­ка), яка за­в­дя­ки та­лан­ту змог­ла по­ста­ти та утвер­ди­ти­ся в чо­ловічо­му пись­мен­ни­ць­ко­му то­ва­ристві. Але пи­са­ла во­на все ж та­ки під чо­ловічим псев­донімом.

Оль­га Ко­би­лянсь­ка та Ле­ся Українка «за­кла­ли ос­но­ви іншої тра­диції, в якій не бу­ло ні чо­ловічих псев­донімів, ні чо­ловіків-оповідачів, ні за­га­лом спро­би іміту­ва­ти чо­ловічий го­лос. За­в­дя­ки цим ав­тор­кам у 80-х ро­ках в українській літе­ра­турі про­зву­чав інтелігент­ний жіно­чий го­лос, а ра­зом з ним феміністич­на ідея» – ствер­джу­ва­ла пись­мен­ни­ця та літе­ра­ту­рознав­ця Со­ломія Пав­лич­ко.

У досліджен­нях твор­чості Лесі Українки ду­же ча­сто зву­чить те­за про три ти­пи її жіно­чих об­разів – «жінка-тінь», «жінка-жерт­ва» та «жінка-прин­це­са».

В об­разі «жінки-тіні» по­стає Міріам з «Одер­жи­мої» - од­на з най­палкіших послідов­ни­ць Месії, во­на за­вжди по­руч «як сяя тінь, так, мов я не лю­ди­на, так, на­че в мене і душі нема...». Та­кою во­на є в ро­боті київсь­кої ху­дож­ниці Ла­ри­си Во­ло­ди­мирівни Іва­но­вої (1926). Ди­плом­ною ро­бо­тою ху­дож­ниці у Дніпро­пет­ровсь­ко­му ху­дож­ньо­му учи­лищі був порт­рет Лесі Українки, а потім, у своїй твор­чості во­на ілюст­ру­ва­ла ба­га­то її творів. Пра­ц­ю­ю­чи над «Одер­жи­мою» ху­дож­ни­ця ство­ри­ла емоційно на­пру­же­ний об­раз. Той оре­ол, що огор­тає її по­стать, на­че відділяє її від ни­цої юр­би, до якої во­на з ша­ле­ною при­страстю про­мо­в­ляє:

«... Чи те­пер, вос­крес­ши,
за­бу­де він страж­дан­ня, зра­ду, смерть?
Про­сти­ти мо­же, а за­бу­ти — ні!
О, будь­те про­кляті!...
...Всі ви! Це­зар,
си­недріон, і цар, і весь на­род!...

В бук­валь­но­му ро­зумінні тінню зоб­ра­же­на «жінка Дан­то­ва» в ілюст­рації до по­езії «За­бу­та тінь» київсь­ко­го ху­дож­ни­ка Олек­сандра Іва­но­ви­ча Гу­ба­ре­ва (1926), на­род­но­го ху­дож­ни­ка України.
На­ма­га­ю­чись більш точ­но пе­ре­да­ти дух літе­ра­тур­но­го тво­ру, ху­дож­ник зна­хо­дить ви­разні зоб­ра­жу­вальні за­со­би. Чор­на «тінь» в якій ледь вга­дується, людсь­ка по­ста­ва, без рис об­лич­чя встає між фігу­ра­ми Дан­те і Бе­атріче, що по­дані ритмічни­ми, енергійни­ми штри­ха­ми і на­че роз’єднує їх:

«...Без­смерт­на па­ра Дан­те й Бе­атріче,
По­туж­на смерть не роз­лу­чи­ла їх.
Навіщо ж ти, фан­тазіє хи­мер­на,
Мені по­ка­зуєш якусь убо­гу по­стать,
Що ста­ла поміж їх, немов тремтяча тінь,...
Се жінка Дан­то­ва. Дру­го­го імен­ня
Від неї не зо­ста­лось...»

В му­зейній збірці є ілюст­рація до «Камінно­го гос­по­да­ря» київсь­ко­го ху­дож­ни­ка Во­ло­ди­ми­ра Вікто­ро­ви­ча Ва­си­лен­ка (1925-1997), що у 1970 році ілюст­ру­вав дво­том­ник “По­езії” Л.Українки. Роз­кри­ва­ю­чи об­ра­зи го­лов­них дійо­вих осіб, ху­дож­ник при­пус­кається ціка­во­го прий­о­му, по­ка­зу­ю­чи в одній ро­боті декілька сю­жетів, роз­повіда­ю­чи та­ким чи­ном про роз­ви­ток подій п’єси. Ілюст­рація останніх актів тво­ру спов­нені дра­ма­тиз­му, а об­ра­зи на­бу­ва­ють май­же сим­волічних рис, де є «пе­ре­мога камінно­го, кон­сер­ва­тив­но­го прин­ци­пу, втіле­но­го в Ко­ман­дорі, над роз­двоєною ду­шею гор­дої, егоїстич­ної жінки дон­ни Ан­ни, а через неї - і над Дон-Жу­а­ном, «ли­ца­рем волі» - як пи­са­ла в листі до Ага­тан­ге­ла Кримсь­ко­го Ле­ся Українка.

Сю­жет «Камінно­го гос­по­да­ря» у трак­ту­ванні Лесі Українки відрізняється від всьо­го то­го, що бу­ло ство­ре­но у літе­ра­турі до неї. І тут по­ка­зані два ти­пи жінок, що про­ти­став­ля­ють­ся од­на одній: «жерт­ва» - До­ло­рес, «прин­це­са» - Ан­на. «До­ло­рес ближ­ча моїй душі» - зізна­ва­лась Ле­ся Українка.

Ле­си­на ге­роїня-«прин­це­са» - це і Кас­сандра з од­ной­мен­ної по­е­тич­ної дра­ми. Її ос­но­вою став ан­тич­ний міф про тро­янсь­ку царівну, яку наділив да­ром про­роцтва за­ко­ха­ний Ап­по­лон. Але, знех­ту­ва­ний нею, зро­бив так, що її віщу­ван­ням ніхто не вірить. Зре­штою право­ту Кас­сан­дри до­во­дить ли­ше за­ги­бель Трої, кров і смерть.

Та­кою, спов­не­ною зневіри в са­му се­бе і в ото­чу­ю­чих по­стає пе­ред на­ми Кас­сандра львівсь­ко­го ху­дож­ни­ка-шісте­ди­сят­ни­ка, ла­у­ре­а­та Шев­ченківсь­кої премії Іва­на Ва­си­льо­ви­ча Остафійчу­ка (1940). На­че при­ма­ра блу­кає во­на оди­но­ка, се­ред пуст­ки і смерті:

« до­вер­ши­лась бо­жа ка­ра:
не тільки інші, а й са­ма Кас­сандра
зневіри­лась в Кас­сандрі…»
Май­же до бо­жевілля до­во­дить її усвідом­лен­ня мар­ності всіх за­сте­ре­жень – во­ни не бу­ли по­чуті. Ма­буть не ви­пад­ко­во ху­дож­ник ство­рює тро­янсь­ку царівну в об­разі, що на­га­дує до­рич­ну ко­ло­ну, як пам’ят­ник-сим­вол «тра­гедії не по­чу­то­го жіно­чо­го гло­су».

В ба­гатій спад­щині Лесі Українки є незви­чай­ний твір – по­е­ма «Віла-по­сест­ра». В її ос­нові – пе­ре­ка­зи сербів про віл – міфо­логічних істот, вой­ов­ни­чих дівчат, що ста­ють помічни­ка­ми – «по­сест­ра­ми» воїнів.

Відчу­ва­ю­чи весь той сплав таємни­чо­го і ре­аль­но­го, дра­ма­тич­но­го і ро­ман­тич­но­го, яким про­ни­за­на по­е­ма Лесі Українки, київсь­ка ху­дож­ни­ця Ан­геліна Іллівна Си­ден­ко (1946) ство­рює свої чу­дові, ви­тон­чені офор­ти, що самі на­че зву­чать ряд­ка­ми по­езії. За­в­дя­ки май­стер­ності ху­дож­ниці ці тво­ри на­че на­пов­нені ру­хом, пе­ре­да­ю­чи дра­ма­тич­ний настрій по­е­ми.

Незвич­но в цій по­емі те, що в центрі ува­ги тво­ру зна­хо­дить­ся жіно­ча по­стать.
«Гей, на бо­га, що за дивне ди­во?
Не знай­шов юнак з ким по­бра­та­тись,
не знай­шов між хлопців по­бра­ти­ма,
не знай­шов ме­жи дівчат по­сест­ри,
а на­ди­бав вілу білу в го­рах...
стис­нув ру­ку і на­звав: «по­сест­ро»,
а во­на йо­го: «мій по­бра­ти­ме»...»

Віла– істо­та без­смерт­на, про­те, на­бу­ває рис зем­ної жінки. Про це го­во­рить і по­бра­тим - «хоч у те­бе ро­зум чарівни­ць­кий, але в те­бе все ж діво­че сер­це», про це свідчать і її вчин­ки. Дра­ма­тич­на і її до­ля: во­на не змог­ла підт­ри­ма­ти у бою з тур­ка­ми по­бра­ти­ма:

«...Ска­рай, бо­же, зло­го яни­ча­ра!
Пе­ре­бив ко­ню на кри­лах пу­та.
Вілин кінь по­чув, що кри­ла вільні, –
…та й злетів із вілою під хма­ру...»

Не змог­ла своєчас­но звільни­ти з в’яз­ниці, став­ши зрад­ни­цею в йо­го очах. Вре­шті ре­шт, ви­крав­ши йо­го з по­ло­ну, не в змозі по­вер­ну­ти йо­му ко­лиш­ньої муж­ності, жа­ги до жит­тя. З бо­лем у серці ви­ко­нує йо­го «остан­нюю по­слу­гу» — вби­ває влас­ною ру­кою.

Ле­ся Українка як тон­кий лірик не мог­ла не ство­рю­ва­ти вірші про ко­хан­ня. Во­ни здебільше огор­нуті су­мом, ту­гою за недо­сяг­ну­тим, втра­че­ним ща­стям. Але все од­но, во­ни роз­кри­ва­ють одвічну кра­су цьо­го людсь­ко­го по­чут­тя. Пе­ре­клад італійсь­кої на­род­ної пісні, що у по­е­те­си ви­ли­вся сонет ймовірно при­вер­нув ува­гу харківсь­кої ху­дож­ниці Люд­ми­ли Олек­сандрівни Сер­геєвої (1949), що ство­ри­ла ілюст­рацію, в якій відчу­ва­ють­ся се­ред­ньовічні мо­ти­ви, епо­ха ли­цар­ства та обо­жню­ван­ня «пре­крас­ної да­ми». Навіть по­да­ча об­разів ха­рак­тер­на для книж­ко­вої мініатю­ри то­го ча­су з її чіткістю кон­турів.

«Ой по­ди­вись на сніг, ти, гор­да ми­ла, –
Хо­лод­ний сніг і той дається в ру­ки,
Ти ж ба­чиш доб­ре, що мене зв’яли­ла,
Чом не ря­туєш від тяж­кої му­ки?»
«…Недобра ми­ла! з ту­ги я за­ги­ну.
Як свічка яра, так па­ла сер­день­ко,
Ко­ли на ймен­ня кли­че хто дівчи­ну…»

По­е­те­са за­вжди уміла «слу­хати вес­ну». Іноді у сло­вах віршів про­би­ва­ло­ся осо­би­сте го­ре Лесі Українки – хво­ро­ба, що не да­ва­ла в по­вній мірі відчу­ти ра­дощі жит­тя. Але вес­на зно­ву пе­ре­ма­га­ла і роз­пач, і, здається, хво­ро­бу. Знов з’яв­ля­ла­ся у серці надія та віра у кра­ще. Ці по­чут­тя роз­кри­ва­ють­ся у вірші «Пе­ре­мога». Та­кою по­стає в ілюст­рації київсь­ко­го ху­дож­ни­ка Мар’яна Мар­ти­но­ви­ча Ма­ловсь­ко­го (1926-1993) ге­роїня вірша. Щоб най­точніше пе­ре­да­ти настрій вірша, ху­дож­ник ство­рює по­е­тич­ний об­раз дівчи­ни, що не мо­же більше опи­ра­ти­ся силі вес­ни і іде на­зустріч її життєдай­ної си­ли:

Ти­хо дум­ка ше­по­че: Не вір тій весні!
Та да­рем­на вже та осто­ро­га —
Вже про­ки­ну­лись мрії і співи в мені...
Вес­но, вес­но! — твоя пе­ре­мога!

Роз­повіда­ю­чи про цю сторінку в твор­чості по­е­те­си до­во­дить­ся кон­ста­ту­ва­ти, що у му­зейній збірці ілюст­рацій її творів ма­ло робіт ху­дож­ників, які б звер­та­ли­ся до цієї, «жіно­чої» те­ми. Цьо­му є по­яс­нен­ня – більшість творів бу­ли ви­ко­нані у 1960-70-х ро­ках, ко­ли Ле­сю Українку в літе­ра­ту­рознавчій та істо­ричній на­уці пре­зен­ту­ва­ли як «ре­во­люціонер­ку», по­лум’яно­го три­бу­на, бор­ця з по­не­во­лен­ням на­ро­ду. Маємо надію, що му­зей­на ко­лекція в май­бут­ньо­му по­пов­нить­ся чу­до­ви­ми тво­ра­ми, які роз­кри­ва­ють інші грані та­лан­ту Лесі Українки.

Стар­ший на­у­ко­вий співробітник
Юлія Мар­ти­нен­ко