Зінаїда Євгенівна Се­реб­ря­ко­ва ху­дож­ньо­му ре­ме­с­лу не нав­ча­ла­ся в жод­но­му нав­чаль­но­му за­кладі. Ко­рот­ко­ча­сні за­нят­тя в школі М.К.Теніше­вої, в студії О.Е.Бра­за, в Па­рижі у Си­мо­на і Дю­ше – це все. Але її та­лант був за­кла­де­ний в ге­нах від іме­ни­тих ро­дичів декількох по­колінь сім'ї Бе­нуа-Лан­се­ре. Архітек­то­ри, скуль­пто­ри, графіки, жи­во­писці, му­зи­кан­ти, ми­стец­т­во­знавці – всі во­ни бу­ли твор­ця­ми. З та­ким ро­до­во­дом, З.Се­реб­ря­ковій про­сто нічо­го не за­ли­ша­ло­ся, як тільки ста­ти блис­ку­чим жи­во­пис­цем. Та­кою її зро­би­ли і ве­ли­чез­на пра­цьо­витість і ви­со­ка куль­ту­ра.
Бу­дучи вже визна­ним май­стром, ав­то­ром та­ких пре­крас­них творів, як «За туа­ле­том. Ав­то­порт­рет», «Жни­ва», «Вибілю­ван­ня по­лот­на», З.Є.Се­реб­ря­ко­ва в 1924 році на­за­вжди виїжд­жає до Франції. П'ять її робіт па­ризь­ко­го періоду надійшли до му­зею від Т.Б.Се­реб­ря­ко­вої – доч­ки ху­дож­ниці. Па­стель «Мо­ло­да жінка в го­лов­но­му уборі» – із серії етюдів, при­ве­зе­них З.Се­реб­ря­ко­вою з її пер­шої поїзд­ки до Ма­рок­ко в 1928 році.
Мо­ло­да жінка напівле­жить на боці, спи­ра­ю­чись на пра­вий лікоть, у вільній, при­родній і цілком східній позі. Го­ло­ва і ча­сти­на сма­г­ля­во­го об­лич­чя об­мо­тані білою тка­ни­ною. Ху­дож­ни­ця точ­но фіксує ти­пові зовнішні ри­си ма­рок­кансь­ких жінок – ве­ликі ри­си ви­лич­но­го об­лич­чя, тро­хи роз­косі очі, пухкі, чітко окрес­лені гу­би. На дівчині блу­за біло-бла­кит­них, світло-зе­ле­них, світло-ро­же­вих тонів, по­ма­ран­че­ва спідни­ця і буз­кові ша­ро­ва­ри. Склад­ки одя­гу підкрес­лені лініями більш тем­но­го ко­льо­ру. На дру­го­му плані – бла­китне небо зі стилізо­ва­ним тон­ко­стов­бур­ним де­ре­вом.
Швид­ко, вільно, точ­но в потрібне місце і з необхідною легкістю або си­лою на­не­сені точ­ки, штри­хи, лінії, роз­ту­шо­ву­ван­ня. Все го­во­рить про те, що Се­реб­ря­ко­ва пре­крас­ний ма­лю­валь­ник і чу­до­вий жи­во­пи­се­ць. Вірту­оз­но об'єдну­ю­чи, за­вер­шу­ю­чи колірне рішен­ня, ху­дож­ни­ця ство­рює своє «свя­то для ока». Па­стельні то­ни етю­ду, то про­зорі і м'які, то щільні, рап­том, в за­леж­ності від освітлен­ня, ста­ють звуч­ни­ми. Етюд ви­ко­на­ний з на­ту­ри. Са­ме так во­на за­вжди і пра­ц­ю­ва­ла. Її го­лов­на ува­га зо­се­ре­ди­ла­ся на об­личчі і позі мо­делі. Об­лич­чя во­на до­во­дить до по­в­ної за­вер­ше­ності. Техніка її вірту­оз­на. Бук­валь­но відчу­ваєш пруж­ну глад­ку шкіру. Не закінче­на ро­бо­та над лівою ру­кою. Мож­ли­во, не встиг­ла. Як ка­же Т. Се­реб­ря­ко­ва, ху­дож­ни­ця пра­ц­ю­ва­ла під час поїзд­ки ба­га­то і миттєво. Їй ви­ста­ча­ло півго­ди­ни на па­стель­ний порт­рет. Та­кий темп був про­дик­то­ва­ний місце­ви­ми об­ста­ви­на­ми. Ко­ран за­бо­ро­няв по­зу­ван­ня. Ху­дож­ниці до­во­ди­ло­ся за неве­ли­ку пла­ту бук­валь­но «ло­ви­ти» мо­дель.
З.Се­реб­ря­ко­ва у своїх тво­рах за­вжди бу­ла схиль­на до кра­си­вих лю­дей, до кра­си при­ро­ди, до кра­си ре­чей. Її девіз: «Ми­стец­тво – це обов'яз­ко­во по­шук пре­крас­но­го». І наш етюд то­му підтвер­джен­ня. Ху­дож­ни­ця за­вжди з по­ва­гою, лю­бов'ю і ува­гою ста­ви­ла­ся до про­стих лю­дей, до се­лян. У її по­лот­нах во­ни значні і кра­сиві. Так са­мо во­на по­ста­ви­ла­ся і до лю­дей Ма­рок­ко: «Мені ара­би на­га­ду­ють нескуч­ненсь­ких се­лян, у них те ж по­чут­тя влас­ної гідності, та ж людсь­ка гордість і во­ле­любність».
Ми­ну­ло ба­га­то ча­су, але і через століття бу­дуть вірни­ми сло­ва А.Н.Бе­нуа: «Ми­стец­тво Се­реб­ря­ко­вої за­ли­шається та­ким же свіжим, без­по­се­реднім і підку­по­ву­ю­чим».

Провідний на­у­ко­вий співробітник
Люд­ми­ла Тра­вень