150 років то­му, 25 лю­то­го 1871 р. у Но­во­град-Во­линсь­ко­му на­ро­ди­ла­ся Ле­ся Українка (Ла­ри­са Петрівна Ко­сач).

Доч­ка Про­ме­тея - на­звав Ле­сю Українку Бо­рис Олійник в од­ной­менній по­емі. Сміли­во йти обра­ним шля­хом, зма­га­ти­ся з до­лею і не впа­да­ти у відчай під її уда­ра­ми – життєве кре­до Лесі Українки. Са­ма по­е­те­са вкла­ла в уста однієї з своїх ге­роїнь, Ніобеї,  сло­ва: «І хоч у го­ре за­ко­ха­на, все ж я доч­ка Про­ме­тея…»

Ім’я по­е­те­си овіяне особ­ли­вою людсь­кою лю­бов’ю, по­стать – має якусь магічну при­ва­б­ливість. Як влуч­но за­ува­же­но у «Ен­цик­ло­педії жит­тя і твор­чості Лесі Українки»: «Вся су­купність її творів – це об­раз іде­аль­ної землі, зем­но­го раю, що зветь­ся «Україною». З’яви­вся цей об­раз – і цілі ма­си лю­дей зба­г­ну­ли, що во­ни не про­сто оби­ва­телі, а українці…». Мо­же то­му во­на ста­ла своєрідним сим­во­лом України не тільки за­в­дя­ки своєму псев­доніму.
Як пи­са­ла геніаль­на Ліна Ко­стен­ко «Ко­ли ти навіть звав­ся — Ма­ло­росія, твоя по­е­те­са бу­ла Українкою!..»

На­пев­но то­му по­стать Лесі Українки за­вжди при­ва­блю­ва­ла ху­дож­ників.
Му­зей­на збірка та­кож має чи­ма­ло пре­крас­них порт­рет­них зоб­ра­жень Лесі Українки.

Се­ред жи­во­пис­них творів перш за все звер­тає ува­гу ро­бо­та Ла­у­ре­а­та Національ­ної премії України імені Та­ра­са Шев­чен­ка, на­род­но­го ху­дож­ни­ка України Лю­бо­ми­ра Ми­ро­сла­во­ви­ча Медвідя (1941). У 1970-1980-х ро­ках ху­дож­ник ство­рив га­ле­рею порт­ретів визнач­них діячів національ­ної куль­ту­ри, се­ред яких бу­ла і Ле­ся Українка. Зго­дом ху­дож­ник на­пи­ше цілу серію са­ме її порт­ретів. «З зоб­ра­жен­ням по­е­те­си у ху­дож­ни­ка ви­ни­ка­ла асоціація з чор­ним ко­льо­ром. Медвідь вва­жає, що все, що ото­чува­ло по­е­те­су, бу­ло спов­нене чор­но­ти, яка відтіня­ла ясність і доб­ро її твор­чості…» - за­ува­жує  «Бібліоте­ка українсь­ко­го ми­стецтва». В та­ких тем­них ко­льо­рах по­стає пе­ред гля­да­чем Ле­ся Українка в порт­реті (1), що має й іншу на­зву «Сontra spem spero». До бо­лю го­ст­ро відчу­вається її са­мотність: сам на сам се­ред по­хму­ро­го, непривітно­го світу, навіть рідні лю­ди, як ті де­ре­ва, десь да­ле­ко-да­ле­ко, на небо­к­раї.
“Усе, втілене у моїх по­лот­нах, не свя­то для ока, а ли­ше про­во­куван­ня по­чуттів” – го­во­рить ху­дож­ник.
Ле­ся Українка (2) за­порізь­ко­го ху­дож­ни­ка Во­ло­ди­ми­ра Ва­си­льо­ви­ча Фо­ро­сте­ць­ко­го (1946-2017) по­стає пе­ред гля­да­чем втілен­ням геніаль­но­го вірша Ліни Ко­стен­ко:
«А що ж лю­ди­на?..
…Са­ма не літає
А кри­ла має. А кри­ла має!
Во­ни, ті кри­ла, не зпу­ху-пір’я,..
У ко­го - з вічно­го по­ри­ван­ня...
У ко­го - з пісні, або з надії,
Або з по­езії, або з мрії.
Лю­ди­на ніби­то не літає..
А кри­ла має. А кри­ла має!»

До­ля ще од­но­го порт­ре­ту Лесі Українки ду­же не звич­на. По­тра­пив він до му­зей­ної збірки з да­ле­кої Ав­стралії. Надіслав йо­го ра­зом зі своїми більш ніж 300-ма ро­бо­та­ми наш зем­ляк – ху­дож­ник Віктор Ти­мофійо­вич Гроз­ний (1925-2003), що після Дру­гої Світо­вої війни во­лею долі опи­ни­вся на цьо­му кон­ти­ненті. Ви­ко­на­ла йо­го добра то­ва­риш­ка Вікто­ра Ти­мофійо­ви­ча, йо­го по­сест­ра у творчій ро­боті – Марія Лукіш.
Цей порт­рет (3), як і тво­ри са­мо­го В.Гроз­но­го на­ле­жить до так зва­но­го наївно­го ма­ляр­ства, де ху­дож­ни­ки, не ма­ю­чи кла­сич­ної ху­дож­ньої освіти без­по­се­ред­ньо, за­хопле­но і яс­кра­во вис­лов­лю­ють свої по­чут­тя у твор­чості.
Він по­стає пе­ред на­ми як ви­разне свідчен­ня то­го, що «на­шо­го цвіту по всьо­му світу», що і в да­лекій Ав­стралії жи­вуть українці, які люб­лять та пам’ята­ють Ле­сю Українку.

Ма­буть сим­волічно, що цьо­го ро­ку у січні ви­пов­ни­лось й 125 років від дня на­род­жен­ня Ва­си­ля Ілліча Касіяна (1896-1976), ви­дат­но­го українсь­ко­го графіка, На­род­но­го ху­дож­ни­ка, пер­шо­го з українсь­ких ху­дож­ників ла­у­ре­а­та Дер­жав­ної премії імені Та­ра­са Шев­чен­ка.
 «Я по­ка­зу­вав Ле­сю Українку силь­ною, муж­ньою і як кри­це­вою зброєю бу­ло її сло­во, зма­льо­ву­вав кра­си­вою…». Ва­си­ля Касіяна при­ва­блю­вав об­раз по­е­те­си через незбо­ри­му си­лу ду­ху.
 Та­кою по­стає во­на пе­ред гля­да­чем у ілюст­рації (4)  до по­езії ”У чор­ную хма­ру зібра­ла­ся ту­га моя...” (1970). Бен­теж­ний об­раз Лесі Українки тут май­же зли­вається із збу­ре­ної гро­зою при­ро­дою. Те, як зоб­ра­жує по­е­те­су В.Касіян пе­ре­гу­кується з од­ним з офорт­них порт­ретів Т.Г.Шев­чен­ка. Та него­да, яка в сю­жеті тільки до­ко­чу­ва­ла­ся до Коб­за­ря, тут, здається всією си­лою вда­ри­ла по ма­ленькій, тендітній жінці. Але їй ви­ста­чає сил і муж­ності про­ти­сто­я­ти та навіть йти впе­ред.
...Я вий­ду са­ма про­ти бурі
І ста­ну, – поміряєм си­лу!

Більш ви­тон­че­ною зоб­ра­жує її ху­дож­ник на іншо­му порт­реті (5)  (1970). Тонкі, тремт­ливі лінії ство­рю­ють за­дум­ли­вий, ніжний об­раз. Ху­дож­ник не до­дає ніяких зай­вих де­та­лей, тло умовне, щоб не відволіка­ти ува­ги гля­да­ча від Ле­си­но­го об­лич­чя.

Май­же півстоліття то­му, у 1966 та 1971 ро­ках ви­дав­ниц­тво «Ми­стец­тво» ви­пу­сти­ло серію листівок-порт­ретів Лесі Українки ху­дож­ни­ка, Ла­у­ре­а­та Національ­ної премії ім. Т.Г.Шев­чен­ка Ва­си­ля Яко­ви­ча Че­ба­ни­ка (1933). Один з них от­ри­мав ви­со­ку оцінку сест­ри Лесі Ізи­до­ри: «…це на рідкість та­ла­но­ви­тий ми­сте­ць, бо так пе­ре­да­ти схожість і ви­раз об­лич­чя лю­ди­ни, ніко­ли не ба­чив­ши її жи­ву, це мо­же тільки якийсь особ­ли­вий ар­тист, що йо­го при­ро­да наділи­ла да­ром особ­ли­вої інтуїції».

Ймовірно порт­ре­ти із му­зей­ної збірки мог­ли вхо­ди­ти до тієї серії, про це го­во­рять ро­ки їх ви­ко­нан­ня. Гли­бо­ка про­ник­ливість у сутність твор­чої осо­би­стості по­е­те­си, «особ­ли­ва інтуїція», графічна екс­пресія – визначні ри­си гра­вюр В. Че­ба­ни­ка, втіле­них на пла­сти­ку: (6) «Ілюст­рація до віршу-ав­то­гра­фу Л.Українки» (1966) та (7) «Доч­ка Про­ме­тея» (1971). Ху­дож­ник ство­рює свій об­раз, свою Ле­сю Українку, що спов­не­на за­думів та має твер­ду впев­неність у змозі їх втіли­ти:
«Хто вам ка­зав, що я слаб­ка,
Що я ко­рю­ся долі?
Хіба трем­тить моя ру­ка
Чи пісня й дум­ка кволі?»

Свою Ле­сю Українку нам пред­став­ляє ху­дож­ник з Тер­но­по­ля Яро­слав Мак­си­мо­вич Оме­лян (1929). Про­жив­ши сам складне, бу­ремне жит­тя він доб­ре ро­зумів важкість по­в­но­го ви­про­бу­вань шля­ху, яким прой­ш­ла ця тендітна жінка. Здається мит­ця на­ди­ха­ла серія останніх фо­то­графій Лесі Українки, зроб­ле­них її дво­юрідним бра­том Юрієм Тес­лен­ко-При­ходь­ком у 1913 році.
На порт­реті (8) (1991), ви­ко­на­но­го у техніці ліно­ри­ту ми ба­чи­мо змарнілу, але не ско­ре­ну в своїй внутрішній силі жінку. Стом­ле­ним по­гля­дом во­на на­че вдив­ляється прий­дешні ча­си, впев­не­на, що:
«Дов­го щи­ри­ми си­ми сло­ва­ми
До лю­дей про­мо­в­ля­ти­му я»

Ціка­вою є ще од­на ро­бо­та Я.Оме­ля­на. Це книж­ко­вий знак (9) (Ex libris - «з книг») «Пам’яти Лесі Українки. 1871-1913».
«Книж­кові зна­ки пам’яті» - особ­ли­ва сторінка у твор­чо­му до­роб­ку мит­ця. Вий­шов­ши в світ май­же од­ра­зу ця серія ста­ла ра­ри­тет­ною. Ху­дож­ник при­свя­тив їх ви­дат­ним по­ста­тям українсь­кої дер­жа­ви, куль­ту­ри, війсь­ко­вим діячам і ду­хов­ним ліде­рам на­шо­го на­ро­ду. І се­ред них – Ле­ся Українка. В екслібрисі ав­тор зна­хо­дить ла­конічні ви­ра­жальні за­со­би, які най­повніше ха­рак­те­ри­зу­ють та роз­кри­ва­ють її твор­чу осо­бистість.

Стар­ший на­у­ко­вий співробітник
Юлія Мар­ти­нен­ко